1 грудня відзначається Всесвітній день боротьби зі СНІДом. Всесвітній день боротьби зі СНІДом став одним з найбільш визнаних міжнародних днів здоров’я і важливою можливістю для підвищення рівня обізнаності про це захворювання та його профілактику. Він був заснований в 1987 році Всесвітньою організацією охорони здоров’я, і вперше цей день відзначався 1 грудня 1988 року.
Із того часу Всесвітній день боротьби зі СНІДом відзначається щорічно. Головна мета –звернути увагу суспільства на цю проблему.
У країнах, де активно поширюється ВІЛ-інфекція, особливо уразливими до інфікування ВІЛ є діти та молодь, оскільки, за результатами різних досліджень, рівень застосування ризикованих практик серед них є вищим, ніж серед дорослих.
За оцінками Всесвітньої організації охорони здоров’я, близько 33,4 мільйона жителів нашої планети заражені СНІДом, окрім того, приблизно 2,7 мільйона чоловік заражаються смертоносним вірусом щорічно. На сьогодні Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ) і Об’єднана програма Організації Об’єднаних Націй з ВІЛ/СНІДу (ЮНЕЙДС) характеризують ситуацію з ВІЛ-інфекції/СНІДу в світі як пандемію, що має катастрофічні демографічні наслідки для всіх країн. Нашій державі в цьому процесі належить сумне лідерство - 5 місце в світі за темпами розвитку епідемії ВІЛ/СНІДу.
Епідемія ВІЛ-інфекції в Україні є однією з найтяжчих серед країн Східної Європи та Співдружності незалежних держав.
Джерелом ВІЛ-інфекції є інфікована людина, яка знаходиться в будь-якій стадії хвороби, в тому числі, і в період інкубації.
Медики зазначають, що найбільш вірогідна передача ВІЛ від людини, що знаходиться наприкінці інкубаційного періоду, в період первинних проявів та на пізній стадії інфекції, коли концентрація вірусу досягає максимуму.
При цому ВІЛ-інфекція відноситься до довготривалих захворювань. З моменту зараження до моменту смерті без високоактивної антиретровірусної терапії може минути від 2-3 до 10-15 років.
Вірус імунодефіциту людини може знаходитися у всіх біологічних рідинах (кров, сперма, вагінальний секрет, грудне молоко, слина, сльози, піт та інші), долає трансплацентарний бар’єр. Однак вміст вірусних часток в біологічних рідинах неоднаковий, що і визначає їх відмінне епідеміологічне значення.
Сприйнятливість до ВІЛ у людей загальна, однак її ступінь індивідуальний для кожного, що може проявитися як в повному (або частковому) обмеженню інфікування ВІЛ, так і в пришвидшенні або гальмуванні темпів розвитку клінічних симптомів хвороби.
Відомо також, що існують певні міжрасові відмінності в динаміці зараження та прогресування ВІЛ. Виявилося, що найбільш сприйнятливими до ВІЛ є представники негроїдної раси, менше – європейці, і найменше – монголоїди.
Для передачі ВІЛ необхідна не тільки наявність джерела інфекції і сприймаючого суб’єкта, але й виникнення відповідних умов, які забезпечують передачу.
З іншого боку, виділення ВІЛ з інфікованого організму в природніх ситуаціях відбувається обмеженими шляхами: зі спермою, виділеннями статевих шляхів, грудним молоком, а в патологічних умовах – з кров’ю.
Для зараження ВІЛ з подальшим розвитком інфекційного процесу необхідне потрапляння збудника у внутрішнє середовище організму.
Передача ВІЛ здійснюється наступними механізмами: природнім-контактним, вертикальним, штучним. Шляхи реалізації механізмів передачі збудника різноманітні:
Статевим шляхом - при гомосексуальних чи гетеросексуальних статевих контактах (під час анального, вагінального та орального сексу).
Парентерально (ін'єкційно, через кров та інші біологічні рідини) - після переливання інфікованої цільної крові або її компонентів; нестатеве зараження через пошкоджені шкіру і слизисті оболонки людей, що контактують з кров'ю або деякими секретами (слизом з піхви, грудним молоком, спермою, виділенням з ран, спинномозковою рідиною і ін.) хворих на ВІЛ - інфекцію; при використанні забруднених шприців, інструментарію; при пересадці інфікованих органів, кісткового мозку, штучної інсемінації інфікованою спермою.
Перинатальним шляхом від матері до дитини - вертикальний шлях (внутрішньоутробно через плаценту від ВІЛ - інфікованої матері; під час пологів - при контакті плоду з інфікованою кров'ю або секретами матері, або при заковтуванні плодом материнської крові або інших рідин) та горизонтальний (інфікування дитини при вигодовуванні грудьми або грудним молоком ВІЛ - інфікованої матері).
Домінуючим механізмом передачі збудника є контактний, який реалізується статевим шляхом.
Експерти вважають, що на долю статевого шляху передачі вірусу припадає 86 відсотків усіх випадків зараження, з них 71 відсоток – під час гетеро сексуальних і лише 15 процентів – гомосексуальних контактах.
ВІЛ не передається при звичайних побутових контактах з людьми. Цей факт доведено науковими дослідженнями, медичною практикою та багаторічним досвідом мільйонів людей. Неушкоджена шкіра є нездоланним бар’єром для вірусу. Тому ВІЛ не передається через рукостискання та обійми.
Вміст вірусу у слині є незначним. Тому ВІЛ не передається через поцілунок. Інколи кажуть, що ризиком є наявність ранок у роті, але в такому випадку для передачі вірусу необхідна наявність у кожного з партнерів відкритої рани, що кровоточить, у ротовій порожнині.
Недостатньо вірусу для його передачі ані в сльозовій рідині, ані в поті, ані в сечі, ані в калі. Більше того, речовина, яка міститься у цих субстанціях, лізоцим, здатна зруйнувати зовнішню оболонку вірусу і зробити його неактивним. Тому ВІЛ не передається при спільному користуванні ванною та туалетом.
В травному тракті вірус гине, і якщо рідина, що містить вірус, потрапляє в шлунок людини, зараження, як правило, не відбувається. Тому ВІЛ не передається при спільному використанні столових приборів та посуду.
Вірус швидко втрачає життєздатність під впливом дії факторів навколишнього середовища - ультрафіолету, високої температури тощо. Тому ВІЛ не передається через повітря, при спільному користуванні меблями, телефонною слухавкою та ін.
ВІЛ не передається через укуси комах. Комар не може бути джерелом зараження, тому що при укусі він упорскує людині не кров попередньої жертви, а власну слину.